Нещодавно я їздив на Батьківщину, у Вінницьку область. Сусідка пригостила мене пакетом черешні. По дорозі назад я їхав через лани, сади, через поля та пагорби наших родючих чорноземів, покритих заквітчаними різнотрав'ями і червоними острівками маків та їв черешню. Приблизно після 50-ти кілометрів шляху черешня дала про себе знати - я шалено захотів посрати. Зупинивши машину на узбіччі біля одного з полів, я схопив серветки та похапцем ломанувся через придорожню посадку. За посадкою було величезне поле високої, по пояс, але ще зеленої ще пшениці. Тремтячими руками я скинув штани і сів срати.

Це був такий момент єднання з рідною землею, що я не можу вам передати, безоси. За моєю спиною шуміла дубова посадка, а прямо переді мною, на рівні очей, колосилося і хвилювалося від вітру нескінченне поле пшениці на тлі яскраво-блакитного українського неба. Десь далеко лунав звук вертольота, що розпилював пестициди. Я сидів, срав і плакав від щастя за рідний край, за свій великий народ. Такі справи, козаки. Це не паста, тільки що написав в пориві емоцій.